ГЕНДЕРНА РІВНІСТЬ – МІФ ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ?

Конституція України декларує рівний правовий статус жінок і чоловіків та рівні можливості для його реалізації, що дозволяє особам обох статей брати рівну участь у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

У 2016 році Україна ратифікувала Резолюцію №1325, прийняту у 2000 році Радою Безпеки ООН “Жінки, мир, безпека». Це перша Резолюція Ради Безпеки ООН, в якій була відображена важливість ролі жінок у запобіганні та врегулюванні конфліктів, з метою підтримання миру і безпеки. Рада Безпеки ООН наголошує на важливості участі жінок у вирішенні конфліктів, мирних переговорів і відновленні після конфлікту, а найважливіше – підтримання миру.  У 2018 році уряд затвердив Державну соціальну програму забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2021 року, що враховує рекомендації ООН. Її впровадження є однією з умов асоціації з ЄС.

У кінці 2018 року набрав чинності Закон України «Про рівні права чоловіків і жінок в Українській Армії». Крім того, на виконання даного Закону прийнято відповідні законодавчі акти щодо вирівнювання прав жінок і чоловіків у ЗСУ.  Це передбачає, що жінки можуть служити практично на всіх посадах, які раніше займали тільки чоловіки.

Дані зміни в законодавстві спрямовані на те, що жінки, як і чоловіки, зможуть служити до 45 років на посадах рядових і сержантів, а жінки з вищого офіцерського складу – до 60 років.

Усе це красиво звучить і читається на папері, а що ж відбувається в реальному житті?

Яскравим прикладом може служити той беззаперечний факт, коли жінки проходили й проходять службу в Українській Армії, в тому числі й у гарячих точках нашої країни.

Наприклад, з перших же днів конфлікту в зоні АТО жінки брали і беруть безпосередню участь у військових діях на передовій, проходять службу гранатометниками, снайперами, медиками.

Але ось тільки в реальній дійсності жінки, які проходять службу, часто оформлені як телефоністи, радисти чи телеграфісти, незважаючи на те, що пліч-о-пліч з чоловіками ризикують день у день своїм життям.

Майже через два роки після початку конфлікту в зоні АТО українська влада, в тому числі й завдяки ратифікації Резолюції ООН, звернула свою увагу на гендерну нерівність, неспішно почавши втілювати в життя статті Конституції України та положення Резолюції ООН, оформляючи жінок і дівчат, які воюють в зоні  конфлікту, снайперами, гранатометниками, наводчиками і т.д. Хотілося б відзначити той факт, що тепер жінки, як і чоловіки, пройшовши службу в гарячих точках, отримують посвідчення учасника бойових дій, що раніше в Українській Армії було неможливо. Адже вважалося, що жінки в Україні не бійці і Батьківщину захищати не можуть.

  Думка експерта: Військовий юрист Інна Заворотько в ефірі військового радіо Військове радіо «Армія FM» прокоментувала в цілому роль і вплив змін в законодавстві України 2018 року на подальшу службу жінок в Українській Армії.

 

  Вона згадала позитивні тенденції, які є наслідком законодавчих змін до Статуту внутрішньої служби ЗСУ та до Закону України «Про військову службу і військовий обов’язок».  Так само юрист Заворотько окремо зупинилася на одній з головних проблем, з якою стикається в армії жінка-військовослужбовець, а саме з проблемою нестатутних відносин і проконсультувала, куди в такому випадку за допомогою може звернутися жінка.

 

  Також військовий юрист підкреслила, що однією з проблем на сьогоднішній день є дискримінаційні норми проти чоловіків в розрізі соціального захисту, а саме по догляду за дитиною віком до 14 років.  Експерт зауважила, що хоч в законодавстві й прописано, що пільги соціального захисту жінок, охорони материнства поширюються на батьків з числа військовослужбовців, які виховують дітей без матері, це означає, що тільки в мирний час чоловік може піти у відпустку по догляду за дитиною.

 

 

Власне кажучи, на цьому позитивні зрушення й закінчуються.

Жінки в нашій країні, працюючи нарівні з чоловіками, все ще отримують меншу заробітну платню (жінки в Україні заробляють в середньому на 26% менше, ніж чоловіки), їх менш охоче беруть на роботу, підозрюючи, що жінки можуть піти в декрет, хоч такою  можливістю цілком можуть скористатися й чоловіки. Для того, щоб досягти певних висот по кар’єрних сходах, жінці необхідно докласти вдвічі більше зусиль, ніж чоловікові, подолати забобони й упередженість щодо нерівності статей. Є категорії спеціальностей, які традиційно відносяться виключно до чоловічої статі, й подібні випадки гендерної нерівності можна перераховувати довго.

Загальне співвідношення чоловіків і жінок серед керівників організацій та підприємств – від 60% до 40%.  Приватне підприємництво в Україні є найбільш наближеним до гендерного балансу.  З іншого боку, жінки набагато рідше є керівниками підприємств або організацій (зокрема урядових і різних неурядових організацій). Серед керівників підприємств жінки складають близько 40%.

Ми хочемо надати для порівняння статистику в цифрах станом на січень 2018 року.

Але давайте поставимо собі питання: ситуація з гендерною нерівністю є наслідком невдалої державної політики в цій галузі?

 

Або частково корінь проблеми полягає в нашому патріархальному суспільстві, в його соціальному устрої, в глибоко укорінених гендерних стереотипах?  У генетичній пам’яті про роль жінки в суспільстві, яку не викоренити так швидко (за кілька десятків років), формально прописавши визначення гендерної рівності в статті Конституції й ратифікувавши Резолюцію ООН?

На нашу думку, держава Україна недостатньо докладає зусиль для того, щоб зруйнувати міф про гендерну рівність і зробити його дійсністю.

А поки проблема гендерної рівності є проблемою в наших з вами головах, виступаючи перешкодою в досягненні рівноправності чоловіків і жінок, єдиним днем ​​жінки залишатиметься 8 Березня.

Костянтин Пузирь