ВІДВАЖНИЙ РОЗВІДНИК

У роки Великої Вітчизняної війни розвідники ризикували своїм життям, щоб добути безцінну інформацію про противника і його озброєння. Жоден бойовий наказ не готувався без оцінки обстановки і розкриття задумів противника на основі доповідей розвідки. Не даремно ж у наказі Верховного головнокомандувача Сталіна від 1 травня 1943 року говорилося, що необхідно «вивчати противника, покращувати розвідку – очі і вуха армії, пам’ятати, що без цього не можна бити ворога».
При наборі майбутніх розвідників у ході війни головним критерієм був не бойовий досвід – набагато важливішою була психологічна стійкість. Розвіднику потрібно звикнути до думки, що в будь-який момент його можуть убити. А якщо ти думаєш, яким чином вижити, – ти вже ненадійний.
Андрій Луньов був з надійних. Тому в 1942 році, ледве хлопцю виповнилося 19 років, його призвали в Червону Армію і направили служити до окремої моторизованої розвідроти. Починалася Сталінградська битва, і оскільки Андрій народився і жив у Сталінградській області, тому про переламні епізоди війни знає не з кінофільмів.

У складі 7 гв. армії Південно-Західного, а потім і 3-го Українського фронту брав участь у звільненні Харківщини, Донбасу, Запоріжжя, Молдавії, Угорщини.
  • На території Угорщини ми у складі групи розвідників, виконавши чергове бойове завдання, поверталися до своїх позицій, – розповідає Андрій Іванович. – Раптом нам назустріч вийшла група фашистів…
    Що було далі – сухо повідомляється в нагородному поданні.
    А під час одного з бойових виходів командира відділення сержанта Луньова наздогнала куля снайпера. Вона пройшла навиліт через праве коліно, пошкодивши його вщент. Через серйозність поранення довелося лікуватись аж у Бакинському госпіталі, де Андрій і зустрів звістку про Перемогу.
  • Всі поранені раділи, – пригадує Андрій Іванович. – Дехто, забувши про рани, від радості навіть схоплювався з ліжка, але від нестерпного болю падав на підлогу і втрачав свідомість. Ми усі разом з медсестрами плакали від радості.
    Після одужання демобілізувався по інвалідності. Захопившись під час війни красою України, Андрій Іванович вирішив тут і оселитися, приїхав жити у Сахновщину, а згодом – і до Новомосковська. Одружився. Але Бог діточок не дав, тому зараз живе на Кулебівці самотній – 30 років тому померла дружина, а останні 10 років її життя він за нею доглядав, бо вона була прикута до інвалідного візочка.
    Тепер за законами бойового братерства за Андрієм Івановичем доглядає його сусід – представник міської організації ветеранів, льотчик-афганець, підполковник у відставці Григорій Олександрович Безкровний. А по господарству допомагає невтомна трудівниця, молодчинка, соціальний робітник міського Терцентру Оксана Данілова.
    Двадцять років відпрацював Андрій Іванович в цеху емальпосуду. І досі пам’ятає своїх наставників і товаришів, зокрема, начальника цеху Коростельова Євгена Івановича, майстра Конєва Миколу Андрійовича та багатьох інших. Згадали про А.І.Луньова і в документальному виданні Світлани Черненко «Немеркнуче світло пам’яті» про фронтовиків-заводчан Новомосковська.
  • Андрій Іванович – глибоко віруюча людина, – розповів Григорій Безкровний. – Вранці і ввечері неодмінно молиться перед іконами, у нього їх багато. До карантину я його регулярно возив у церкву, а зараз батюшка сам відвідує його на дому.
    Цими днями Андрію Івановичу Луньову виповнюється 97 років. Приєднуємося до поздо­ровлень, бажаємо йому міцного здоров’я, бадьорості, оптимізму, і ще довго бути прикладом для нинішніх поколінь українців.