Юна підпільниця Галя

Галина Миколаївна Заєць зустрічає мене біля будинку, в якому вона народилась і виросла разом з рідними братом Миколою та сестрою Зіною. Прізвище сімейства – Білі. Згодом, після вигнання фашистів, про Білих дізнається весь Новомосковськ, а іменем Зіни Білої назвуть цю вулицю.

Дітей в сім’ї було восьмеро, але п’ятеро з них померли. Це в довоєнні роки було звичною справою, навіть матері казали: «Бог дав – Бог і забрав». Вижили троє – Зіна, 1922 року народження, Коля 1924-го і найменша Галя, яка народилася 30 липня 1934 року. На момент початку війни Галі було лише 7 років, тому чим займалися старші, вона, звичайно, не знала і знати не могла. Це тільки уже в повоєнні роки, коли у них вдома на 9 травня почали збиратися вцілілі підпільники й партизани, почала вимальовуватися картина запеклої боротьби юних новомосковських месників з фашистами. Зіна і Коля Білі склали кістяк місцевого підпілля.

– Єдине, що я пам’ятаю, – згадує Галина Миколаївна, – так це те, що іноді мені якісь люди давали якісь папірці, які я повинна була комусь там передати. Передавала, слава Богу, благополучно. Потім, уже через багато років, прийшло розуміння, наскільки важливими були ті записки.

Мама й тато теж нічого не знали, чим займалися старші діти, які вечорами, не зважаючи на комендантську годину, частенько пропадали з дому. Як потім вияснилося, вони виношували плани нанесення шкоди окупантам, а для цього збирали навколо себе таких же відчайдух. В основному, з тих, з ким разом росли й навчалися в школі №4 (зараз школа №1). Таких було чимало – Микита Головко, Олексій Цокур, його дружина і сестра, Женя Мірошник та багато інших.

Зв’язалися з підпільниками Дніпропетровська, контакт тримали через Володимира Літвішкова. Знайшли вихід на партизанів, що укривалися в Самарських лісах. Підпільники розподілили обов’язки – Зіна Біла була зв’язковою і старшою на розклеюванні листівок про обстановку на фронтах. Для конспірації, щоб можна було пересуватися містом, Зіна навіть вступила до агрошколи, відкритої окупантами. Листівки писали в основному від руки, а інформацію черпали з радіоприймача, який викрали у німців. Олексій Цокур з дружиною також друкували листівки і на склографі. Клеїли їх прямо поверх фашистських агіток, що викликало у окупантів скажену лють.

Невдовзі до організації долучився черво­ноармієць Коля Колєснік, який утік з табору військовополонених з-під Умані і пробрався в рідний Новомосковськ. Йому через Літвішкова дістали німецьку перепустку, і Коля почав їздити до нього у Дніпропетровськ і привозити звідти гранати. Зброя і боєприпаси потрібні були партизанам загону імені Чапаєва, який діяв у Самарському лісі. Підпільники змогли знайти серед поліцаїв «своїх», і ті потихеньку крали німецьку зброю, ховали у ветлікарні і миловарні, що були поруч з будинком Білих, а звідти все переправлялося в ліс. Нерідко доводилося й переховувати червоноармійців, яким вдавалося утекти з табору військовополонених, що був на території жерстекатального заводу. Хлопці й дівчата діставали для них одяг, а потім допомагали добратися до партизанів або до лінії фронту.
Збирали інформацію про передислокацію окупаційних військ, яку дізнавалися через дівчат, що прибирали житло льотчиків в будинках по Хаупт Штрассе (Радянська – Гетьманська). Виготовляли і розкидали саморобні шипи, в основному, по дорозі на Мар’янівку, рвали лінії зв’язку.
Але найгучніше підпільники заявили про себе, коли провели серію диверсій в механічному цеху жерстекатального заводу, де фашисти ремонтували свою бойову техніку. Напередодні через плавні і Животилівку доставили з лісу вибухівку, якою пошкодили майже 40 бойових машин і цистерн з пальним.
Коли Червона Армія, звільняючи рідну землю, наблизилася до Новомосков­ська, підпільники активізували свою діяльність, намагаючись бити по фашистах з усіх боків. І втратили пильність. Почалися облави і арешти. Про них Галина Миколаївна згадує так:
– Мені тоді було 9 років. Я саме помила підлогу, як біля воріт зупинилася машина. Звідти вийшли двоє чоловіків, спитали, де Зіна. Вона працювала на городі, там її й заарештували. А увечері брат Коля разом з Колею Колєсніком необачно вирішили піти до старого хлібозаводу, де була тюрма і де утримували Зіну. Там і їх заарештували. Усе це сталося за місяць до визволення Новомосковська.
Микола Колєснік, який один з небагатьох вижив у цій страшній круговерті (чого варті лише три втечі по дорозі до концтаборів) розповідав, що бачив зі своєї камери, як Зіну Білу, Митю Головка, Катю Бутенко, Женю Недодаєву-Шуть, Івана Кутового кудись вивезли, а назад машина повернулася з одежею, яка була на них.
90 підпільників відправили в концтабори, після війни додому повернулися тільки 27. Коля Білий і Коля Колєснік потрапили в Маутхаузен.
– Мій брат мав від народження проблеми зі здоров’ям, тож, очевидно, з ним там не церемонилися, – говорить Галина Миколаївна. – При підході американських військ до Маутхаузена фашисти замітали сліди своїх злодіянь і людей просто палили у крематоріях. Так я залишилася одна у мами, заради мене вона й жила. Аж до самої смерті вона вірила, чекала вісточки від Колі чи Зіни, не вірила в їхню загибель.

У сімейному альбомі Білих – цінні публікації, листи, фотографії. Прекрасно збереглися навіть шкільні зошити Зіни Білої з її чудовим каліграфічним почерком – відчувається, що раніше, до 1969 року, в початкових класах був предмет «Чистописання», чи як його називали – каліграфія. Тепер фотоальбоми Галини Миколаївни – справжня святиня й сімейна реліквія.
– Зараз уже фактично нікого не залишилося в живих з числа колишніх партизанів і підпільників, – розповідає невістка Галини Миколаївни – Ірина Анатоліївна Липка, директор СЗОШ №2. – Вони не любили згадувати воєнні лихоліття. Щорічно збиралися біля партизанської землянки в Івано-Михайлівці пом’янути полеглих товаришів. І лише одного разу, коли всі вони після землянки заїхали до нас додому, я почула спогади Миколи Тарасовича Колєсніка й була глибоко вражена, як молоді люди ризикували своїм життям заради свободи рідної землі.
Зараз, як і щороку раніше, наша родина збирається в цьому домі в річницю арешту Колі і Зіни – 19 серпня. Так було, коли живі були дідусі з бабусями, так буде завжди, поки живе пам’ять роду Білих.
А Микола Колєснік після війни працював у міськелектромережі – спочатку монтером, а останні 17 років перед виходом не пенсію – директором.

За показами свідків воєнних подій – дорослих партизанів і підпільників – Галині Миколаївні Заєць теж, як і їм, було присвоєно статус учасника бойових дій.
P.S. Ця вулиця колись називалася Харківською, потім Шосейною, тепер Зіни Білої. Але жодної таблички на будинку №64, в якому жили Зіна і Коля Білі, і в якому й зараз живе Галина Миколаївна Заєць, чомусь немає. Раніше хоча б зірками на воротах позначали будинки учасників війни. Зараз меморіальні дошки звикли вішати вже після смерті – так, очевидно, для влади менше клопоту з піклування над ветеранами.
В.ЧЕРВОНОШТАН