Віктор Андрійович ПОНОМАРЕНКО: «ЦЕ БУЛИ ЗОЛОТІ РОКИ РОЗКВІТУ КУЛЬТУРИ В НОВОМОСКОВСЬКУ»

Останнім часом Палац культури «Металург» не сходить з уст городян. Найбільша сцена міста опинилася під загрозою закриття і дотепер складно передбачити, чи буде ця будівля в майбутньому наповнена саме культурним контентом.
А як палац функціонував раніше? Нам випала нагода дізнатися про це з перших уст, поспілкувавшись із колишнім директором ПК «Металург» Віктором Андрійовичем Пономаренком, якому пощастило працювати в цьому закладі з моменту його відкриття аж до 2004 року. І ось що він розповів.

– Я народився в Новомосковську, закінчив СШ №4, потім вивчився на столяра-краснодеревника, працював на меблевій фабриці, став навіть начальником цеху. Потім був учителем праці в 4-й школі, вів технічні гуртки, оскільки реалізуватися за набутою професією в Новомосковську було неможливо. До речі, це були перші технічні гуртки в місті. А вечорами я вчився грати на баяні в му­зичній школі у Миколи Харитоновича Бровченка. Я з дитинства мріяв стати баяністом, але у батьків не було фінансової можливості купити інструмент.
А в 1969 році я перейшов працювати в клуб Кірова, бо там було значно більше можливостей для розвитку, можна було відкривати нові види гуртків. Там я, до речі, започаткував гуртки, яких не було ще ніде в області – ракетомодельний і авіабудівельний, а серед дітей і юнацтва невдовзі після польоту Гагаріна було чимало охочих майструвати літальні апарати, вони робили це з величезним ентузіазмом.
Пам’ятаю, як у ті роки директор клуба Кірова Іонко Іван Павлович розривався між роботою в клубі і важливим завданням, яке йому доручили – він був куратором будівництва Палацу культури «Металург». Іван Павлович знався на цій справі: які там мають бути приміщення, яким критеріям вони повинні від­повідати тощо. Як бачимо, у нього все прекрасно ви­йшло. На будівництві пала­цу працювала бригада Івана Миколайовича Самар­ця з Новомосков­ського будівельного управління. Фінансував будівництво ви­ключ­но трубний завод, а заяв­ки на фінансування готував Іонко. Коштів виділяли стіль­ки, скільки він просив, ніхто не економив.
Одночасно по всьому місту трубний завод будував і дитсадки, тож практично всі дитсадки Новомосков­ська – заводські.
І ось нарешті 1 червня 1970 року ПК «Металург» відчинив свої двері. Усі працівники клубу Кірова у повному складі перейшли працювати в новий заклад культури. Усі, крім директора, бо першим директором палацу призначили Льотку Юрія Кириловича. На новому місці роботи я продовжував вести технічні гуртки, їх у мене стало ще більше. І гуртківці радували своїми успіхами. Наприклад, у 1976 році мої вихованці виготовили діючу модель космічного апарату багаторазового використання, з нею взяли участь у конкурсі технічного моделювання на ВДНГ СРСР у Москві і завоювали там бронзову нагороду. Ви уявляєте масштаби країни і наше третє місце! Після цього наша модель довго їздила по світу, її демонстрували в країнах соціалістичного табору, правда, це чомусь робили без нас.
– Крім технічної творчості, які художні колективи в ті часи займалися в ПК «Металург»?
– Спочатку колективів було не так багато й палац мав 2-у категорію. Але бажаючих займатися ставало все більше, росла кількість усіляких гуртків, покращувалася їх виконавча майстерність, колективам почали присвоювати звання «Народних», а дитячим колективам – «Зразково-показових». Тому з 1984 року палацу присвоїли першу категорію, а потім і вищу. Це було значним проривом і визнанням якості нашої роботи.
– Які колективи першими завоювали звання «народних»?
– Добре пам’ятаю, скільки радості було у творчих працівників палацу і учасників художньої самодіяльності, коли звання народних отримували хор народної пісні під керівництвом Віктора Миколайовича Громова, оркестр народних інстру­ментів під керівництвом Василя Гашка, ансамбль бандуристів Світлани Федорівни Куценко, танцювальний колектив «Візерунок» Ірини Іванівни Сайганової. Невимовну радість у дітей викликало присвоєння двом дитячим колективам звання «зразково-показових» – танцювальному колективу «Пролісок» Ніни Володимирівни Чередніченко і студії «Бомонд» Ірини Григорівни Горошко.
Гордістю палацу завжди був музей заводу. Він функціонував з моменту відкриття палацу, там ретельно збирались унікальні експонати – нагороди заводу, зразки продукції, історичні документи, особисті речі працівників та заводчан-фронтовиків, їх спогади. Жаль, що зараз музей ліквідували і більшу частину експонатів уже не повернеш. Пішли нанівець зусилля багатьох поколінь заводчан. Прикро, що всім до цього байдуже, адже історія трубного заводу є невід’ємною часткою історії міста. Це якось не по-державницьки…
– Як Вам працювалося, що найбільше врізалося в пам’ять?
– Те, що ми працювали творчо і натхненно, єдиним монолітним колективом професіоналів і аматорів, дорослих і дітей. Це були золоті роки розквіту культури в місті. Оскільки палац був заводським, а завод був маяком в СРСР у трудових звершеннях, то фінансових проблем не було ні у заводу, ні у працівників культури. Що ми замовляли через профспілку, те й отримували. У нас з’являлась найсучасніша апаратура, деякій у той час заздрили навіть у Києві. Наприклад, чеська широкоформатна стереокіноустановка на 70 мм. До неї був встановлений розсувний екран на сцені, люди масово пішли в кіно, були черги, зай­вий білетик дістати було великою вдачею.
А коли нам купили відеокамеру, то навіть з обласних телеканалів зверталися, щоб якісно відзняти якийсь сюжет. Ми кілька років поспіль записували на відео звітні концерти й кращі вис­тупи всіх наших колективів. У моєму сейфі було 37 касет з цими унікальними записами. Зараз поцікавився – нічого не зберегли. А було б цікаво дітям подивитися, за які, наприклад, танці їхній танцювальний колектив отримав звання народного. У мене вдома залишилися лише кілька касет, які я відзняв особисто, я цю справу любив.
В 10 самодіяльних колективах у нас займалося 550 учасників, всі, звичайно ж, безкоштовно. Більш того, костюми й сценічні реквізити теж виготовлялися за рахунок заводу. Задача керівника колективу була – лише дати ескізи костюмів.
Ми жили в щоденній підготовці до свят, бо вис­тупали часто, влаштовували чимало концертів, культурне життя кипіло. У новорічних заходах стабільно ми приймали 12,5 тисяч дітей заводчан та 8 – 9 тисяч дітей, чиї батьки працювали на інших підприємствах міста.
Протягом 10 років до початку Перебудови ми брали участь в оглядах-конкурсах на кращий палац культури профспілок в Україні, з них 8 разів займали перші місця і двічі – другі.
– Я читав, що Федерація профспілок визна­вала Вас кращим директором культурно-просвітницького закладу України…
– Було таке. Це були часи, насичені приємними подіями, і зараз я згадую їх з насолодою від отриманих результатів нашої спільної роботи. А потім, з початком Перебудови, все зникло, гуртки стали платними, і дитина з не надто за­можної сім’ї вже не могла собі дозволити вчитися професійно співати, танцювати, а технічні гуртки зараз уже практично забуті. В нинішніх умовах культурі потрібна підтримка з боку влади, бо котитися вже нікуди – далі прірва…
– Кого з працівників палацу Ви пам’ятаєте, хто залишив про себе гарні спогади?
– О, пам’ятаю багатьох і поважаю за їх працелюбство, відданість розвиткові духовності, наполегливість у виявленні народних талантів, відродження і збереження культурних традицій не тільки заводського колективу, а й міста в цілому. Це передусім директори Віктор Миколайович Громов, Володимир Володимирович Дударєв, художній керівник Лідія Михайлівна Крамер, режисер, а потім заступник директора Костянтин Вікторович Овчаренко, баяніст і світлорежисер Микола Петрович Клипа, механік сцени Василь Григорович Плохий, акомпаніатор В’ячеслав Михайлович Крамер, ведучі Ольга Васерман і Юлія Сергіївна Ткаліч, завідуючі відділами Любов Володимирівна Качанова, Наталія Іванівна Піскова, Лариса Валенти­нівна Теплих, Люба Буркова та багато інших, хто вніс чималий вклад у розвиток культури в місті.
– Палац культури виставляли на продаж, бо, виявляється, він не значиться в документах як заклад культури. Що Ви про це знаєте?
– Ці дебати для мене більш ніж дивні. Як це не заклад культури? А як би в цьому разі його фінансували? Та й після приватизації заводу його так само фінансували як об’єкт культури, виділяли чималі суми на утримання, на костюми тощо. Ми ж дорослі люди й розуміємо, що приватний власник не викидав би гроші на вітер, не розібравшись, кому він їх віддає. Гадаю, просто комусь такий поворот подій вигідний. Треба керувати процесом, а не кидати все на самоплив. І паперами треба вдумливо займатись. Але висловлю свою думку: якщо палац передадуть на баланс міста, від нього дуже скоро нічого не залишиться. Від правди нікуди не дінешся.