Останнім часом Палац культури «Металург» не сходить з уст городян. Найбільша сцена міста опинилася під загрозою закриття і дотепер складно передбачити, чи буде ця будівля в майбутньому наповнена саме культурним контентом.
А як палац функціонував раніше? Нам випала нагода дізнатися про це з перших уст, поспілкувавшись із колишнім директором ПК «Металург» Віктором Андрійовичем Пономаренком, якому пощастило працювати в цьому закладі з моменту його відкриття аж до 2004 року. І ось що він розповів.
– Я народився в Новомосковську, закінчив СШ №4, потім вивчився на столяра-краснодеревника, працював на меблевій фабриці, став навіть начальником цеху. Потім був учителем праці в 4-й школі, вів технічні гуртки, оскільки реалізуватися за набутою професією в Новомосковську було неможливо. До речі, це були перші технічні гуртки в місті. А вечорами я вчився грати на баяні в музичній школі у Миколи Харитоновича Бровченка. Я з дитинства мріяв стати баяністом, але у батьків не було фінансової можливості купити інструмент.
А в 1969 році я перейшов працювати в клуб Кірова, бо там було значно більше можливостей для розвитку, можна було відкривати нові види гуртків. Там я, до речі, започаткував гуртки, яких не було ще ніде в області – ракетомодельний і авіабудівельний, а серед дітей і юнацтва невдовзі після польоту Гагаріна було чимало охочих майструвати літальні апарати, вони робили це з величезним ентузіазмом.
Пам’ятаю, як у ті роки директор клуба Кірова Іонко Іван Павлович розривався між роботою в клубі і важливим завданням, яке йому доручили – він був куратором будівництва Палацу культури «Металург». Іван Павлович знався на цій справі: які там мають бути приміщення, яким критеріям вони повинні відповідати тощо. Як бачимо, у нього все прекрасно вийшло. На будівництві палацу працювала бригада Івана Миколайовича Самарця з Новомосковського будівельного управління. Фінансував будівництво виключно трубний завод, а заявки на фінансування готував Іонко. Коштів виділяли стільки, скільки він просив, ніхто не економив.
Одночасно по всьому місту трубний завод будував і дитсадки, тож практично всі дитсадки Новомосковська – заводські.
І ось нарешті 1 червня 1970 року ПК «Металург» відчинив свої двері. Усі працівники клубу Кірова у повному складі перейшли працювати в новий заклад культури. Усі, крім директора, бо першим директором палацу призначили Льотку Юрія Кириловича. На новому місці роботи я продовжував вести технічні гуртки, їх у мене стало ще більше. І гуртківці радували своїми успіхами. Наприклад, у 1976 році мої вихованці виготовили діючу модель космічного апарату багаторазового використання, з нею взяли участь у конкурсі технічного моделювання на ВДНГ СРСР у Москві і завоювали там бронзову нагороду. Ви уявляєте масштаби країни і наше третє місце! Після цього наша модель довго їздила по світу, її демонстрували в країнах соціалістичного табору, правда, це чомусь робили без нас.
– Крім технічної творчості, які художні колективи в ті часи займалися в ПК «Металург»?
– Спочатку колективів було не так багато й палац мав 2-у категорію. Але бажаючих займатися ставало все більше, росла кількість усіляких гуртків, покращувалася їх виконавча майстерність, колективам почали присвоювати звання «Народних», а дитячим колективам – «Зразково-показових». Тому з 1984 року палацу присвоїли першу категорію, а потім і вищу. Це було значним проривом і визнанням якості нашої роботи.
– Які колективи першими завоювали звання «народних»?
– Добре пам’ятаю, скільки радості було у творчих працівників палацу і учасників художньої самодіяльності, коли звання народних отримували хор народної пісні під керівництвом Віктора Миколайовича Громова, оркестр народних інструментів під керівництвом Василя Гашка, ансамбль бандуристів Світлани Федорівни Куценко, танцювальний колектив «Візерунок» Ірини Іванівни Сайганової. Невимовну радість у дітей викликало присвоєння двом дитячим колективам звання «зразково-показових» – танцювальному колективу «Пролісок» Ніни Володимирівни Чередніченко і студії «Бомонд» Ірини Григорівни Горошко.
Гордістю палацу завжди був музей заводу. Він функціонував з моменту відкриття палацу, там ретельно збирались унікальні експонати – нагороди заводу, зразки продукції, історичні документи, особисті речі працівників та заводчан-фронтовиків, їх спогади. Жаль, що зараз музей ліквідували і більшу частину експонатів уже не повернеш. Пішли нанівець зусилля багатьох поколінь заводчан. Прикро, що всім до цього байдуже, адже історія трубного заводу є невід’ємною часткою історії міста. Це якось не по-державницьки…
– Як Вам працювалося, що найбільше врізалося в пам’ять?
– Те, що ми працювали творчо і натхненно, єдиним монолітним колективом професіоналів і аматорів, дорослих і дітей. Це були золоті роки розквіту культури в місті. Оскільки палац був заводським, а завод був маяком в СРСР у трудових звершеннях, то фінансових проблем не було ні у заводу, ні у працівників культури. Що ми замовляли через профспілку, те й отримували. У нас з’являлась найсучасніша апаратура, деякій у той час заздрили навіть у Києві. Наприклад, чеська широкоформатна стереокіноустановка на 70 мм. До неї був встановлений розсувний екран на сцені, люди масово пішли в кіно, були черги, зайвий білетик дістати було великою вдачею.
А коли нам купили відеокамеру, то навіть з обласних телеканалів зверталися, щоб якісно відзняти якийсь сюжет. Ми кілька років поспіль записували на відео звітні концерти й кращі виступи всіх наших колективів. У моєму сейфі було 37 касет з цими унікальними записами. Зараз поцікавився – нічого не зберегли. А було б цікаво дітям подивитися, за які, наприклад, танці їхній танцювальний колектив отримав звання народного. У мене вдома залишилися лише кілька касет, які я відзняв особисто, я цю справу любив.
В 10 самодіяльних колективах у нас займалося 550 учасників, всі, звичайно ж, безкоштовно. Більш того, костюми й сценічні реквізити теж виготовлялися за рахунок заводу. Задача керівника колективу була – лише дати ескізи костюмів.
Ми жили в щоденній підготовці до свят, бо виступали часто, влаштовували чимало концертів, культурне життя кипіло. У новорічних заходах стабільно ми приймали 12,5 тисяч дітей заводчан та 8 – 9 тисяч дітей, чиї батьки працювали на інших підприємствах міста.
Протягом 10 років до початку Перебудови ми брали участь в оглядах-конкурсах на кращий палац культури профспілок в Україні, з них 8 разів займали перші місця і двічі – другі.
– Я читав, що Федерація профспілок визнавала Вас кращим директором культурно-просвітницького закладу України…
– Було таке. Це були часи, насичені приємними подіями, і зараз я згадую їх з насолодою від отриманих результатів нашої спільної роботи. А потім, з початком Перебудови, все зникло, гуртки стали платними, і дитина з не надто заможної сім’ї вже не могла собі дозволити вчитися професійно співати, танцювати, а технічні гуртки зараз уже практично забуті. В нинішніх умовах культурі потрібна підтримка з боку влади, бо котитися вже нікуди – далі прірва…
– Кого з працівників палацу Ви пам’ятаєте, хто залишив про себе гарні спогади?
– О, пам’ятаю багатьох і поважаю за їх працелюбство, відданість розвиткові духовності, наполегливість у виявленні народних талантів, відродження і збереження культурних традицій не тільки заводського колективу, а й міста в цілому. Це передусім директори Віктор Миколайович Громов, Володимир Володимирович Дударєв, художній керівник Лідія Михайлівна Крамер, режисер, а потім заступник директора Костянтин Вікторович Овчаренко, баяніст і світлорежисер Микола Петрович Клипа, механік сцени Василь Григорович Плохий, акомпаніатор В’ячеслав Михайлович Крамер, ведучі Ольга Васерман і Юлія Сергіївна Ткаліч, завідуючі відділами Любов Володимирівна Качанова, Наталія Іванівна Піскова, Лариса Валентинівна Теплих, Люба Буркова та багато інших, хто вніс чималий вклад у розвиток культури в місті.
– Палац культури виставляли на продаж, бо, виявляється, він не значиться в документах як заклад культури. Що Ви про це знаєте?
– Ці дебати для мене більш ніж дивні. Як це не заклад культури? А як би в цьому разі його фінансували? Та й після приватизації заводу його так само фінансували як об’єкт культури, виділяли чималі суми на утримання, на костюми тощо. Ми ж дорослі люди й розуміємо, що приватний власник не викидав би гроші на вітер, не розібравшись, кому він їх віддає. Гадаю, просто комусь такий поворот подій вигідний. Треба керувати процесом, а не кидати все на самоплив. І паперами треба вдумливо займатись. Але висловлю свою думку: якщо палац передадуть на баланс міста, від нього дуже скоро нічого не залишиться. Від правди нікуди не дінешся.