Увага! Ця історія – не просто слова на папері. Вона пронизує до кісток, змушує серце стискатися від болю і водночас кличе до дії кожного, хто ще не розучився співчувати. Більше тижня на холодній зупинці біля центральної районної лікарні у мікрорайоні Решкут міста Самар (Новомосковськ) живе чоловік. Його звати Артур, йому 59 років, і здається, що життя вирішило перевірити його на міцність так, як мало хто з нас здатен витримати.
Артур – не просто ім’я, це символ людської боротьби й водночас кричущої самотності. Він приїхав сюди з Донецької області, де війна залишила по собі лише згарища, біль і спогади про втрачене життя. Колись він мешкав десь біля автовокзалу – так він каже, тихо, ніби соромлячись своєї долі. Потім з’явилася добра душа – невідома жінка, яка відвела його до міського монастиря, подарувавши крихту надії на спокій. Але навіть там доля не дала йому перепочинку. Настоятель монастиря, отець Досіфей, через проблеми Артура з кінцівками відвіз його до ЦРЛ. А далі – як у страшному сні: лікарня, куди його привезли, зрештою попросила покинути стіни закладу. І ось він – на зупинці. Без даху над головою, без майбутнього, лише з тихою вірою в те, що світ ще не остаточно втратив людяність.
Уявіть собі цю картину: холодний березневий вітер рве старенький одяг, зупинка – єдиний щит від дощу й снігу, а навколо – люди, які поспішають у своїх справах, кидаючи байдужі погляди. Артур не кричить, не скаржиться, але його очі – вони, мабуть, волають про порятунок. Місцеві жителі, чиї серця ще не зачерствіли, підгодовують його, приносять хто хліб, хто гарячий чай. Але хіба цього достатньо? Цей чоловік, який пережив війну, втрати й самотність, заслуговує не лише на крихти милосердя – він заслуговує на тепло, на дім, на шанс жити, а не виживати.
Ми, журналісти, не могли залишитися осторонь. Ми намагалися розібратися в цій історії, шукали відповіді. Зверталися до менеджерів – мовчання. Пробували зв’язатися з самим Артуром – але як? У нього немає телефону, немає голосу, який би доніс його біль до світу. У соціальних мережах ми благали про допомогу: знайти його, розповісти нам більше, дати хоч ниточку, за яку можна вхопитися. Але відгуків – як крапель у пустелі. І це розриває серце. Невже байдужість стала нашим другим ім’ям?
Тому ми звертаємося до вас, наші читачі, з останнім криком надії. Артур – не чужий, він один із нас, той, кого доля зламала, але не знищила. Якщо у вас є можливість прихистити його, якщо вам потрібен помічник по господарству – не проходьте повз. Заберіть цього чоловіка до себе, дайте йому відчути, що таке тепло дому, а не холод зупинки. Або ж допоможіть знайти притулок, де про нього подбають по-справжньому. Він зараз там – на зупинці ЦРЛ у Решкуті, де небайдужі підгодовують його, але зима не знає жалю, а здоров’я Артура висить на волосині.
Дякуємо кожному, хто не відвернеться. Дякуємо тим, хто простягне руку допомоги цьому чоловікові, чия доля – як дзеркало, що відображає нас самих. Війна в нашій країні триває, але це не привід забувати про людяність. Будьте людьми – заради Артура, заради самих себе. Бо поки ми здатні чути цей тихий крик про допомогу, ми ще не втратили себе.