Ця історія не залишить байдужим нікого, хто ще зберіг у серці хоч краплю співчуття. Ми вже розповідали нашим читачам про непросту долю 59-річного чоловіка, на ім’я Артур, який приїхав до міста Самар з окупованої Донецької області. Його життя – це сумна повість про боротьбу з обставинами, власними слабкостями та, на жаль, байдужістю світу, який не завжди готовий простягнути руку допомоги.
За словами самого Артура, колись він мешкав у районі автовокзалу в рідному Харцизьку, що на Донеччині. Життя там, здавалося, дало йому все: руки, ноги, достаток. Але війна перекреслила минуле, залишивши лише спогади та надію на новий початок. Галімуллін Артур Магізович – так звуть цього чоловіка – приїхав до міста Самар з мрією змінити своє життя. Спочатку доля була до нього прихильною: він мав здоров’я, гроші, можливості. Та з часом усе пішло шкереберть. Алкоголь, наркотики, притони – ось що стало його новою реальністю. Гроші зникли, документи загубилися, а вживання наркотичних речовин коштувало йому ноги. Життя Артура покотилося під укіс, і він опинився на межі виживання.
Та все ж були люди, які намагалися його врятувати. Одного разу добра жінка, чиє ім’я так і залишилося невідомим, відвела Артура до міського монастиря. Там його прийняли, помили, нагодували, одягнули, запропонували підтримку. Здавалося, це шанс повернутися до нормального життя. Але щойно Артурові стало легше, він знову взявся за старе – алкоголь потягнув його назад. У стінах монастиря почалися скандали, і зрештою чоловік просто втік.
Цієї зими історія повторилася. Небайдужі люди знову привезли Артура, який перебував у важкому стані, до монастиря. Настоятель, отець Досіфей, попри попередні ганебні вчинки Артура, не відвернувся від нього. Чоловіка знов помили, нагодували, переодягнули. Але стан його здоров’я, зокрема проблеми з кінцівками, змусили батюшку відвезти його до центральної районної лікарні (ЦРЛ). Артура залишили там лікуватися, та через деякий час його попросили покинути медичний заклад. Так він опинився на зупинці біля ЦРЛ – без даху над головою, без надії, але з тихою вірою, що хтось усе ж зверне на нього увагу.
Наша редакція не могла залишитися осторонь цієї історії. Ми звернулися до місцевої влади з проханням розібратися в ситуації. І наш заклик не залишився не почутим. Міський голова Самара Сергій Рєзнік відреагував блискавично: рано-вранці він направив представників соціальних служб, щоб з’ясувати обставини та знайти рішення. Прибувши на місце, соцпрацівники встановили особу чоловіка – Галімуллін Артур Магізович, уродженця Харцизька. Але головне – вони відкрили завісу над його складною історією.
Виявилося, що Артура намагалися врятувати не лише монастир. Депутат Самарської міської ради Денис Мартиненко пів року боровся за його долю. Самотужки знайшовши ксерокопії старого паспорта Артура, він встановив його особу й оформив новий документ. Денис розшукав дружину та сина Артура, які зараз перебувають в окупації. Разом із небайдужими мешканцями депутат привозив йому їжу, одяг, планував зробити код ІНН і звернутися до соцзахисту, щоб влаштувати Артура до будинку пристарілих, де за ним би доглядали. Але щойно з’явилася перспектива стабільності, Артур знову втік у невідомому напрямку.
Денис Мартиненко з сумом зазначає: таких людей, як Артур, важко утримати на одному місці. Вони не прагнуть повертатися до нормального життя, не хочуть жити за правилами, які прийнятні для більшості. “Вони називають це свободою, – каже депутат, – але коли їм стає погано, вони всіляко привертають до себе увагу, роблять із себе жертв”. І справді, Артур неохоче розповідає всю правду про себе. А потім у соціальних мережах з’являються пости про “покинутих людей похилого віку”, звинувачення влади та сльозливі історії. Та цього разу міський голова Сергій Рєзнік не дав ситуації загубитися в потоці обурення: завдяки його оперативному втручанню ми дізналися всю правду про Артура.
Зараз долею Артура Галімулліна опікуються соціальні працівники. Вони намагаються повернути його до нормального життя, дати шанс на стабільність. Але чи надовго він залишиться під їхньою опікою? Чи вдасться вчергове витягнути його з прірви? Це питання, на яке немає простої відповіді. Люди, подібні до Артура, часто обирають свою “свободу” – навіть якщо вона веде до самознищення. Їх не влаштовують людські правила, вони тікають від турботи, але коли приходить біда, благають про співчуття.
Ця історія – не лише про Артура. Вона про нас усіх. Про те, як легко звинуватити владу, суспільство чи обставини, не розібравшись у деталях. Завдяки оперативній реакції міського голови Сергія Рєзніка, самовідданій роботі депутата Дениса Мартиненка та небайдужості наших читачів ми змогли пролити світло на цю заплутану долю. Та чи знайде Артур у собі сили прийняти допомогу – залежить лише від нього самого.
Ми дякуємо Сергію Рєзніку за чуйність і швидке реагування, Денису Мартиненку – за небайдужість та місяці боротьби за Артура, і вам, нашим читачам, – за те, що не проходите повз чужий біль. Якщо у вас є можливість допомогти Артурові чи іншим людям у схожій ситуації – не вагайтеся. Іноді простягнута рука може змінити все.
Але головне – пам’ятайте: справжня допомога можлива лише тоді, коли людина сама готова її прийняти.