Поки Дмитро Свердлін керував земельними ресурсами Дніпропетровщини, його родина раптово збагатилася на мільйони. Збіг чи злочин? Слідчі мають чітку відповідь.
У світі існує просте правило: якщо твоя зарплата чиновника не дозволяє купити навіть однокімнатну квартиру, а твоя родина раптом стає власником мільйонного майна — варто шукати альтернативні джерела доходу. Справа депутата від “Слуги народу” Дмитра Свердліна стала хрестоматійним прикладом того, як державні ресурси перетворюються на приватні статки під виглядом законної діяльності.
Свердлін, обіймаючи посаду в обласному управлінні Держгеокадастру, мав доступ до найцінніших ресурсів України — землі. І цей доступ він використав з комерційною ефективністю, яка б вразила навіть досвідчених бізнесменів. Результат: понад 500 гектарів державної землі незаконно відчужено, а родина чиновника демонструє фінансове благополуччя, несумісне з офіційними доходами.
Найяскравішим доказом корупційної схеми стало несподіване збагачення найближчого оточення Свердліна. Батько депутата, який раніше не демонстрував ознак надзвичайного фінансового успіху, раптом придбав три квартири площею майже 100 квадратних метрів кожна. Загальна вартість цього житлового портфеля перевищує 4,8 мільйона гривень — сума, яка дорівнює річному бюджету кількох сільських громад.
Щоб зрозуміти масштаб цього “фінансового дива”, варто нагадати: середня зарплата в Україні становить близько 15 тисяч гривень на місяць. Навіть якби батько Свердліна отримував удвічі більше та відкладав кожну копійку, йому знадобилося б понад 13 років, щоб накопичити на таку нерухомість. Але чому накопичувати роками, коли син має доступ до державних земель?
Паралельно з будівництвом імперії нерухомості у дружини депутата з’являється новенька Mazda CX-5 — автомобіль, який коштує близько 800 тисяч гривень. Цікаво, що сам Свердлін у своїй декларації скромно вказує лише старенький ЗАЗ. Така “аскетичність” депутата на фоні розкошування родини виглядає як погано зрежисована вистава, де актори забули свої ролі.
Схема, яку розкрили ДБР та Офіс Генпрокурора, вражає своєю продуманістю та цинізмом. Понад 500 гектарів державної землі — це територія, яка за площею перевищує центральну частину багатьох обласних центрів. Уявіть собі: ціла частина міста, яка належала всім українцям, систематично переводилася у приватну власність через мережу корумпованих чиновників.
Ключовим елементом схеми стало ДП “ДГ «Дніпро”, через яке відчужувалося 239 гектарів найцінніших земель загальною вартістю 24 мільйони гривень. Ці ділянки спочатку передавалися підставним особам — людям, які існували переважно на папері та слугували лише прикриттям для справжніх організаторів схеми.
Подальша доля цих земель демонструє справжню мету операції: більшість ділянок зрештою опинилися під контролем одного бенефіціара та пов’язаних із ним осіб. 106 земельних ділянок загальною площею 206 гектарів — це вже не корупція окремих чиновників, а створення земельної монополії за рахунок державних ресурсів.
Для розуміння економічного збитку: вартість незаконно відчуженої землі могла б фінансувати будівництво кількох шкіл, лікарень або доріг. Натомість ці ресурси перетворилися на джерело особистого збагачення для вузького кола осіб, пов’язаних зі Свердліним.
Найтривожнішим аспектом справи є інформація про зв’язки Свердліна з кримінальним авторитетом на прізвисько Нарік. Якщо ці дані підтвердяться, ми маємо справу з класичним прикладом зрощування влади та організованої злочинності — явищем, яке вважалося пережитком 90-х років.
Проникнення представників кримінального світу у владні структури через легітимні політичні партії створює загрозу національній безпеці. Коли людина з можливими зв’язками в організованій злочинності отримує доступ до земельних ресурсів та державних рішень, межа між легальною політикою та кримінальним бізнесом стирається повністю.
Особливо цинічно це виглядає у контексті партії “Слуга народу”, яка прийшла до влади під гаслами боротьби з корупцією та старою політичною системою. Виявляється, “нова” влада не лише переймає методи старої, але й удосконалює їх, залучаючи кримінальні структури для більшої ефективності розкрадання.
Вершиною абсурду стало рішення суду встановити Свердліну заставу у розмірі 600 тисяч гривень. Ця сума настільки невідповідна масштабам інкримінованого злочину, що викликає підозри у корумпованості самої судової системи.
Простий розрахунок демонструє цинізм ситуації: застава становить лише 2,5% від вартості земель, відчужених через підставних осіб, та 12,5% від вартості квартир, придбаних батьком депутата. Для родини, яка може дозволити собі мільйонні витрати на нерухомість та автомобілі, така застава — це менше ніж чайові у ресторані.
Ба більше, розмір застави абсолютно не відповідає ризику втечі підозрюваного. Людина, яка мала доступ до мільйонних схем та можливі зв’язки з кримінальними структурами, отримує можливість вільно пересуватися за ціною, меншою за вартість середнього автомобіля. Такий підхід фактично заохочує корупціонерів до втечі замість участі у судовому процесі.
Справа Свердліна — це не просто кримінальний епізод, а симптом хронічного захворювання української політичної системи. Кожен гектар розкраденої землі — це втрачені можливості для розвитку громад, недоотримані кошти до бюджету, підірвана довіра до державних інститутів.
У часи, коли Україна бореться за своє виживання, а кожна гривня має критичне значення для оборони, такі злочини набувають особливого характеру. Це не просто корупція — це підрив обороноздатності країни, розкрадання ресурсів, які мали б працювати на перемогу.
Мовчання керівництва “Слуги народу” щодо дій свого депутата красномовніше за будь-які програмні заяви партії. Відсутність публічного засудження, виключення з фракції або хоча б тимчасового відсторонення від роботи демонструє справжнє ставлення партії до корупції у власних лавах: головне — не попастися, а якщо попався — тримайся тихо.
Ця історія стала лакмусовим папірцем для української політичної системи. Вона демонструє, що змінилися не принципи роботи влади, а лише її маскування. Замість відкритого розкрадання бюджетних коштів тепер практикується витончене відчуження земельних ресурсів. Замість прямого збагачення чиновників — накопичення активів у родичів. Замість відверто кримінальних структур — їхні представники у депутатських кріслах.
Якщо Свердлін уникне реального покарання, якщо його залишать у депутатському кріслі, якщо партія “Слуга народу” продовжить удавати, що нічого не сталося — це стане зеленим світлом для всіх інших потенційних корупціонерів. Сигнал буде простий: красти можна, головне — робити це розумно та мати правильне партійне прикриття.
Українці заслуговують на владу, яка служить їхнім інтересам, а не використовує їхні ресурси для особистого збагачення. Справа Свердліна — це шанс довести, що боротьба з корупцією в Україні — це не просто красиві слова у виборчих програмах, а реальна практика покарання злочинців, незалежно від їхнього політичного статусу.