Уявіть собі зелений оазис посеред безкраїх степів — ліс, якому десять тисяч років, де шепочуть вікові дуби, а в кронах ховаються червонокнижні орли. Це Самарський бір, найбільший степовий бір Дніпропетровщини, що простягається на 15 тисяч гектарів уздовж берегів річки Самара. Але сьогодні цей реліктовий рай на межі катастрофи. Незаконні вирубки, браконьєрські сітки з електровудками, промислові кар’єри для видобутку піску та глини, а ще — бездумні підпали сухої трави — методично нищать його серце. Екосистема, яка зберігає 20% флори всієї України, може зникнути назавжди, якщо влада не втрутиться негайно. Чому так сталося? І хто стоїть за цим нищенням? Розбираємося в деталях.

Самарський бір — це не просто ліс. Це жива енциклопедія степової природи, сформована ще в епоху останнього льодовикового періоду. Понад десять тисяч років ерозія, повені та природні процеси творили тут унікальний ландшафт: байрачні діброви чергуються з сосняками, галявинами псамофільних степів і заплавами Самари. Ця мозаїка створює ідеальні умови для сотень, а то й тисяч видів флори та фауни.

За оцінками вчених, на території бірю росте понад тисяча видів вищих рослин — це майже 75% флори всієї Дніпропетровщини та 20% від загальної флори України. Серед них — вікові дуби, ясени, липи, сосни та рідкісні трав’янисті рослини, як-от сонце загін пісковий чи зозулині черевички. Але справжня перлина — червонокнижні види. Тут можна зустріти орла-могильника, сіру сову, річкову видру, малого рябчика, а також дев’ять видів кажанів, які перебувають під загрозою зникнення не тільки в Україні, але й у Європі.

Не менш вражаюче й різноманіття різних комах. Дослідження біологів з Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара фіксують у бірю 135 видів вищих метеликів (лускокрилих), серед яких — унікальні для регіону популяції, як-от Eudia pavonia ( сатурнія) чи Proserpinus proserpina (просерпіна). Багато з них, включно з Saturnia pyri (тісмандрова сатурнія) та Acherontia atropos (мертва голова), занесені до Червоної книги України як зникаючі. Ці крихітні істоти — індикатори здоров’я екосистеми: їх зникнення означає крах усього ланцюга живлення, від трав до хижаків.

Самарський бір — це не тільки біологічний скарб, а й культурна спадщина. Місцеві легенди розповідають про давні скіфські кургани, заховані в дібровах, і про козаків, які ховалися тут від переслідувань. Сьогодні ж цей ліс — легені для мільйонів жителів промислового Донбасу, фільтр для забрудненого повітря та бар’єр проти ерозії ґрунтів. Але без охорони він перетворюється на примарний спогад.

Загрози Самарському бору — це не абстрактні слова, а конкретні злочини, які фіксуються щороку. Незаконна вирубка — перша і найболючіша. За даними правоохоронців, у 2025 році на Дніпропетровщині розкрито схему, де злочинна група знищила ліс на суму майже 2 мільйони гривень. Хоча це стосується Новомосковського району, Самарський бір — сусідня територія, де подібні “операції” стали нормою. Деревина вікових дубів і сосен йде на продаж, а порожнечі заповнюються чагарниками, які не відновлюють біорізноманіття.

Ще гірше — промисловий видобуток. Кар’єри для піску та глини розкопують береги Самари, руйнуючи кореневу систему дерев і забруднюючи води важкими металами. “Кожен кубометр піску — це шматок лісу, який зникає”, — коментують активісти. А браконьєрство? Тут процвітає “електрика”: рибалки з електровудками вбивають тисячі риб за ніч, порушуючи харчові ланцюги для видр і птахів. Підпали сухої трави, які часто прикривають вирубки, спалюють гектари лісу, перетворюючи бір на пустку.

Ці дії не випадкові. Відсутність системного контролю — ключовий фактор. Поліція фіксує випадки, як у грудні 2023-го, коли група яка вирубує ліс  завдала збитків на пів мільйона гривень у сусідньому районі. Але без охоронного статусу Самарський бір лишається “сірою зоною” — легкою здобиччю для ділків.

Історія боротьби за бір — це історія бюрократичного фарсу. Ще у 1994 році Верховна Рада України ухвалила рішення про створення природоохоронного заказника “Самарський бір”. Це мало б заборонити вирубки, обмежити видобуток і запровадити моніторинг. Але документи зависли в кабінетах: ні затвердження меж, ні фінансування, ні патрулів.

Чому? Експерти звинувачують корупцію та лобі промисловості. У 2014 році екологи зверталися до Мінекології з вимогою видати ліміти на полювання та прискорити статус, але відповідь була формальною. Навіть у 2023-му, коли планували національний природний парк, бюрократія загальмувала процес. Результат? Бір лишається беззахисним, а його деградація прискорюється. “Це не просто папери — це життя екосистеми”, — кажуть науковці з Дніпровського університету, які роками моніторять територію.

Голос природи: екологи б’ють на сполох

Місцеві екологи не мовчать. Активісти з Української природоохоронної групи та Дніпровського центру екологічної освіти закликають обласну владу: “Терміново надайте Самарському бору охоронний статус! Запустіть програму моніторингу флори та фауни, посильте патрулі та криміналізуйте кожну вирубку”. У Telegram-каналах, як-от “Дніпро Обласний”, лунають тривожні пости: “Попри рішення 1994-го, статусу так і немає. Без дій екосистема загине”.

Олександр Вовк, координатор екологічних ініціатив на Дніпропетровщині, у розмові з нами не стримував емоцій: “Самарський бір — це не просто дерева. Це генетичний банк для майбутніх поколінь. Якщо ми його втратимо, степ перетвориться на пустелю. Влада, прокиньтеся! Ваші обіцянки — це пил, а ми боремося за реальність”.

Самарський бір можна врятувати, але час спливає. Екологи пропонують чіткий план:

• Надати статус заказника до кінця 2025-го, з чіткими межами та бюджетом.
• Запровадити моніторинг: дрони, камери, щорічні звіти про біорізноманіття.
• Посилити покарання: штрафи за вирубку — від мільйонів гривень, з конфіскацією обладнання.
• Залучити громаду: волонтерські патрулі та освітні програми для місцевих.

Без цього унікальний степовий бір приречений. Він — не власність ділків чи бюрократів, а спадщина нації. Чи дозволимо ми, щоб десять тисячоліть зникли за одну декаду жадібності? Рішення за владою. І за нами — громадянами, які мусять вимагати змін. Самарський бір кличе на допомогу. Почуємо?