Поки держава на всіх майданчиках декларує захист дитинства, у Кривому Розі розгортається драма, що оголює найгірші вади нашого сьогодення: відсутність комунікації між відомствами, формалізм ТЦК та СП та дивну «забудькуватість» органів опіки.
Історія 14-річного підлітка, який замість рідної домівки опинився в Центрі соціально-психологічної реабілітації через мобілізацію батька-одинака, — це не просто «прикрий випадок». Це вирок системі, де папірець важить більше за людину.
Батько виховував сина самотужки з 2022 року. Мати — за кордоном, і фактично чоловік був єдиним цілим світом для підлітка. Проте для машини мобілізації «фактично» не означає «юридично».
Тут виникає перше гостре питання до ТЦК та СП: чи справді державний інтерес полягає в тому, щоб висмикнути з сім’ї єдиного опікуна, залишаючи дитину на державному утриманні? Чи не є це викривленим розумінням «плану», коли виконання показника стає важливішим за соціальний вибух? Мобілізація батька, який перебуває у процесі оформлення документів, виглядає не як посилення обороноздатності, а як демонстративна байдужість до долі громадянина.
Омбудсмен Дмитро Лубінець зазначає, що батькові «рекомендували» оформити документи ще з 2023 року. Мовляв, сам винен. Але диявол криється в деталях, які оприлюднили місцеві журналісти видання «Свої. Кривий Ріг».
Виявляється, розгляд справи у суді щодо визнання чоловіка батьком-одинаком мав відбутися днями. Це був фінішний забіг у марафоні з бюрократією. Але… представники органів опіки на засідання не з’явилися.
Це класична картина української владної вертикалі на місцях:
-
Служба у справах дітей «рекомендує», але не сприяє.
-
Органи опіки ігнорують ключові суди.
-
Влада розводить руками, коли дитина вже за парканом реабілітаційного центру.
Чому державні структури, які існують на податки цього самого батька, не змогли скоординуватися? Чому ТЦК не дочекався рішення суду, яке було на відстані кількох днів? Відповідь неприємна: бо дитина в цій системі — лише «об’єкт», а не пріоритет.
Зараз хлопець у центрі реабілітації. Омбудсмен запевняє, що це «тимчасово». Але для 14-річного підлітка, чийого батька забрали до війська, а його самого відправили в установу під нагляд вихователів, це «тимчасово» може стати глибокою психологічною травмою та зневірою у власній державі.
Ми маємо справу з абсурдом: держава витрачає ресурси на утримання дитини в інтернаті, поки батько, замість того щоб виховувати майбутнього громадянина, змушений розв’язувати юридичні вузли, які йому затягнули на шиї ті самі державні органи.
Цей кейс у Кривому Розі має стати сигналом для Верховної Ради та Уряду. Поки процедура визнання батьком-одинаком залишається бюрократичним пеклом, а ТЦК ігнорує реальний сімейний стан людини через відсутність «печатки №4», ми будемо отримувати нових сиріт при живих батьках.
Критика тут проста: вимагати від громадянина ідеального паперового порядку в країні, де самі органи влади не з’являються на суди — це цинізм.
Бажаєте, щоб я підготував на основі цієї статті запит до місцевих органів влади або пост-заклик для збору підписів під петицією щодо спрощення процедур для одиноких батьків?