Ігор Смілянський, гендиректор Укрпошти, нещодавно знову привернув увагу суспільства своєю відвертістю щодо доходів. «Мені не соромно заробляти 970 тисяч грн на місяць», — заявив він, маючи на увазі брутто-зарплату за 2024 рік (11,72 млн грн за рік, або в середньому 970 тис. грн щомісяця до оподаткування). Після сплати податків в Україні та США (де він є податковим резидентом) на руки залишається близько 577 тис. грн щомісяця, а в деяких свіжих заявах 2026 року він згадував уже близько 700 тис. грн чистими.
Ця цифра — не новина: Смілянський сам її оприлюднив ще у травні 2025 року, додаючи, що до Укрпошти заробляв $50 тис. на місяць у приватному секторі, а після завершення каденції, ймовірно, повернеться до вищих доходів. Він неодноразово підкреслював: відмовився від премій з 2022 року (хоча контракт дозволяє), зарплата встановлена наглядовою радою відповідно до постанов уряду, а його дохід у десятки разів менший за топ-менеджерів приватних компаній чи навіть деяких політиків.
Але в країні, де триває війна, мільйони людей втратили домівки через обстріли, ракети та окупацію, а сотні тисяч залишилися без роботи через руйнування підприємств, закриття бізнесів чи мобілізацію, така заява звучить як глузування.
Контраст вражає і обурює.
- Середня зарплата по Україні у грудні 2025 року — близько 30 926 грн (за даними Держстату).
- У самій Укрпошті середня зарплата виробничого персоналу (листоноші, оператори, сортувальники) — близько 15–17 тис. грн у 2025–2026 роках.
- Листоноші в селах часто отримують базову ставку 8 650 грн (мінімалка), а решту — копійчані премії: 3 грн за доставлену пенсію, 1–20 грн за посилку, 50 коп. за газету. Реальний дохід у віддалених селах рідко перевищує 12–16 тис. грн.
- Начальники відділень у Києві — максимум 29–30+ тис. грн, оператори — 21 тис. грн.
Тобто зарплата Смілянського перевищує середню по компанії в 35–60 разів, а середню по країні — у 30+ разів. У той час, коли пересічні українці виживають на 15–20 тис. грн (а пенсіонери — на 4–6 тис.), гендиректор державного підприємства, яке не отримує дотацій з бюджету, дозволяє собі публічно скаржитися, що 700 тис. грн чистими на місяць не вистачає навіть на квартиру в Києві.
Суспільна реакція — від обурення до прямого звинувачення в цинізмі. У соцмережах люди пишуть: «Поки ми ховаємося в підвалах від ракет, ви хизуєтеся мільйонами», «Замість ребрендингу за 600 тис. грн — підняли б зарплати листоношам», «Відірваний від реальності: листоноші отримують копійки, а ви — золоті гори». Навіть коли Смілянський відповідає на критику (іноді в грубій формі, порівнюючи критиків з «відірваними від реальності» чи гірше), це лише підливає масла у вогонь.
Захисники Смілянського нагадують: за 9–10 років його керівництва штат скоротився з 76 тис. до 27 тис. осіб, компанія перестала бути збитковою, зарплати рядових працівників зросли в 7 разів (з ~2,2 тис. грн у 2016-му до ~15–17 тис. грн зараз), запущені поштомати, онлайн-послуги, продажі товарів. Він справді модернізував держпідприємство, яке раніше було синонімом неефективності.
Але в умовах повномасштабної війни, коли держава просить громадян «затягнути паски», коли тисячі сімей залишилися без даху над головою, без роботи, без близьких — хизуватися доходом у 30–60 разів вищим за середній по компанії та країні виглядає не як менеджерська впевненість, а як демонстративна байдужість до болю більшості.
Питання не в тому, чи заслуговує топ-менеджер великої компанії високої зарплати. Питання в тому, чи доречно в Україні 2026 року, де триває боротьба за виживання нації, публічно заявляти «мені не соромно» — коли соромно стає мільйонам тих, хто тримається на мінімалці чи пенсії, ризикуючи життям щодня.
Чи може держава дозволити собі таких керівників — і чи може суспільство це терпіти мовчки? Відповідь, судячи з коментарів під кожним постом Смілянського, уже лунає досить голосно.