У Дніпрі, місті, яке щодня демонструє героїзм і стійкість під російськими обстрілами, розгорнулася інша війна — проти найменших і найбеззахисніших. Правоохоронці припинили системне катування шести дітей віком від 3 до 10 років у так званому дитячому будинку сімейного типу (ДБСТ). Те, що мало бути «сім’єю» для сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, перетворилося на чотирирічний концтабір у центрі великого міста.
За даними слідства, яке очолив Офіс Генерального прокурора, батьки-вихователі (подружжя) роками застосовували комплексне насильство:
- регулярні побиття;
- садили дітей на ланцюг;
- морили голодом як покарання;
- примушували ходити босоніж по камінню до крові;
- змушували спати на голій дерев’яній лавці без постелі;
- за «непослух» голили дітей наголо;
- ізолювали, принижували, змушували до надважкої фізичної праці.
Найстрашніше — все це відбувалося роками під носом у держави. ДБСТ регулярно перевіряли, звіти писали, субсидії з бюджету йшли. Але ніхто не помічав (або не хотів помічати) синців, виснажених облич, відсутності нормального харчування та страху в очах дітей.
Правду викрила лише випадковість: найстарший вихованець вступив до школи чи іншого закладу, де педагоги та психологи побачили, що з дитиною щось не так. Далі — допити за спеціальною методикою «зеленої кімнати» (безпечне середовище для неповнолітніх жертв), медичні обстеження, свідчення. Діти нарешті заговорили. Тепер вони в безпеці, будинок розформовано, діти влаштовані в інші місця.
Двом батькам-вихователям повідомлено про підозру за ч. 1 ст. 28 (вчинення злочину групою осіб) та ч. 1 ст. 127 КК України (катування). Санкція статті — від 5 до 10 років позбавлення волі. Паралельно триває правова оцінка дій посадовців служб у справах дітей, які роками «контролювали» цей «сімейний» жах.
Ця справа — не виняток, а системна біда. В Україні ДБСТ часто стають «притулком» для людей, які хочуть отримувати державні виплати, житло, пільги, але не готові нести відповідальність за чужих дітей. Перевірки — формальні, психологічний супровід — мінімальний, контроль за умовами життя — поверховим. У підсумку — десятки, а то й сотні дітей щороку потрапляють у пастку насильства, маскуючись під «сімейне виховання».
Генеральний прокурор Руслан Кравченко заявив: «Насильство над дитиною — не “виховання”. І воно не залишиться без реагування».
Але слова — це лише початок. Суспільство має право знати:
- хто саме ці «батьки-вихователі» (імена вже звучать у ЗМІ, але офіційно їх ще не оприлюднили повною мірою);
- скільки разів служби у справах дітей відвідували цей будинок і чому не реагували;
- скільки ще таких «сімейних» будинків по всій країні зараз існують на папері як благополучні, а насправді — є катівнями.
Поки триває слідство, діти відновлюються. Їм потрібні не лише психологи, а й справедливість. Справжня. Без «домовленостей» і «врахування заслуг».
Бо якщо в 2026 році, в країні, яка бореться за свободу та гідність, шестеро малюків чотири роки живуть у пеклі — це не просто злочин двох людей. Це провал усієї системи захисту дитинства.
І цей провал має отримати ім’я, прізвища та вироки. Без амністій. Без умовних термінів. Без «виховного» пом’якшення.
Діти заслуговують на більше, ніж просто «безпеку зараз». Вони заслуговують на те, щоб таке ніколи не повторилося.