Кожна українська жінка має народжувати по 7-8 дітей. Саме так, за словами голови Офісу міграційної політики Василя Воскобойника, ми повернемося до 52 мільйонів населення, яке було на момент незалежності.
Ця заява — не жарт і не вирване з контексту перебільшення. Це офіційна риторика представника влади в 2026 році, на четвертий рік повномасштабної війни, коли демографічна криза стала справжньою національною катастрофою. І замість реальних рішень ми отримуємо черговий прояв того, як влада остаточно втрачає зв’язок з реальністю.
Проблема демографії справді критична. Щороку в Україні помирає на 300 тисяч людей більше, ніж народжується. Коефіцієнт народжуваності впав до жахливих 0,7 при необхідних 2,2 для простого відтворення. Війна, еміграція, загиблі на фронті, економічна скрута — все це б’є по майбутньому нації. Але відповідь від чиновника — заклик перетворити українських жінок на фабрику з виробництва дітей?
Це не демографічна політика. Це середньовічний підхід, загорнутий у сучасну риторику. «Свиноматка» — грубе, але точне слово, яке спадає на думку, коли читаєш такі заяви. Жінка для влади — не людина з правами, страхами, травмами війни та реальними можливостями, а біологічний ресурс для латання дір у статистиці.
Особливо цинічно це звучить з вуст представників влади, які самі живуть у зовсім іншій реальності. Чиновники, депутати, високопосадовці рідко демонструють приклад «великих сімей» на одну зарплату. Їхні діти зазвичай не стоять у чергах до військомату, не мерзнуть у траншеях і не ховаються від російських дронів у підвалах. Вони не народжують по 7-8 дітей у країні, де пологові будинки іноді працюють без світла, а молодь думає не про третю дитину, а про те, як вижити завтра.
Влада, яка не здатна забезпечити елементарну безпеку, гідну зарплату, доступне житло, якісну медицину та освіту, раптом вимагає від звичайних українок героїчного материнства в промислових масштабах. Це не турбота про націю. Це зневага до людей, яких вони вважають статистичним матеріалом.
Реальна демографічна політика мала б виглядати інакше:
- Захист жінок і дітей під час війни;
- Економічна стабільність, щоб сім’я могла планувати майбутнє;
- Підтримка багатодітних сімей реальними грошима, а не черговими обіцянками;
- Повернення мігрантів і створення умов, щоб люди хотіли народжувати дітей саме в Україні.
Натомість ми чуємо заклики «народжуйте більше», які лунають від тих, хто не воює, не втрачає близьких на фронті і не живе на одну середню зарплату.
Український народ вимирає не через брак бажання жінок народжувати. Він вимирає через війну, яку потрібно виграти, через корупцію, яка краде ресурси, через безвідповідальність еліти, яка замість стратегії пропонує утопічні фантазії.
Поки чиновники розказують жінкам, скільки дітей вони «повинні» народити, суспільство має право запитати: а ви самі скільки народили для нації? Скільки ваших рідних воює? І коли нарешті ви почнете створювати умови, а не просто роздавати вказівки?
Влада, яка втрачає розум і пропонує жінкам роль «свиноматок» для відновлення статистики, втрачає й легітимність. Українки заслуговують на повагу, а не на роль безсловесного ресурсу в руках безпорадних чиновників.
Час вже переходити від маразматичних заяв до реальних дій. Або визнати: без кардинальних змін у безпеці, економіці та управлінні жодні 7-8 дітей не врятують націю.