Днями голова Державної міграційної служби повідомив: уряд активно готує масштабну програму повернення майже 8 мільйонів українців, які зараз перебувають за кордоном. Разом із Європейським Союзом нібито формуються умови для «м’якого» репатріаційного процесу, адже Європа, за його словами, більше не хоче їх утримувати. Одночасно розширюється мережа державного підприємства «Документ» за кордоном — щоб спростити оформлення паперів і «підштовхнути» людей додому.
Звучити це мало б патріотично й оптимістично. Але насправді викликає лише гірку посмішку та низку дуже неприємних питань.
Давайте чесно. Після повномасштабного вторгнення мільйони українців — переважно жінки з дітьми, спеціалісти, молоді сім’ї — виїхали туди, де безпечніше, стабільніше і є хоч якась перспектива. Багато з них вже влаштувалися: діти ходять до місцевих шкіл, дорослі знайшли роботу, хтось відкрив бізнес. І тепер українська влада раптом вирішила, що час «м’яко» їх повертати.
Але в чому саме полягає ця «м’якість»? У розширенні центрів «Документ»? Чи може в чергових гучних заявах?
Головне питання, яке влада вперто ігнорує: а чому люди повинні повертатися? У країну, де:
- Постійно вибухають корупційні скандали на найвищих рівнях;
- Мільярди доларів «зникають» у бездонних кишенях «ефективних менеджерів»;
- Судова система залишається інструментом впливу, а не захисту;
- Чоловіки призовного віку ризикують потрапити в руки ТЦК навіть у мирний час.
Поки чиновники звітують про «масштабні програми», звичайні українці бачать інше: зруйновані міста, проблеми з електрикою, низькі зарплати, тотальну недовіру до держави та постійне відчуття невизначеності.
Європейці справді почали втомлюватися. Це факт. Але замість того, щоб визнати власні помилки в управлінні країною, влада намагається перетворити втому Європи на свою перемогу: «Бачите, нас усіх кличуть додому!»
Насправді ж це виглядає як відчайдушна спроба закачати назад робочу силу, щоб закрити демографічну прірву і податкові діри. Бо економіка просідає, а людей, які платять податки і не вимагають хабарів, катастрофічно не вистачає.
Найцікавіше в цій історії — повна відсутність рефлексії влади. Постійні гучні скандали з корупцією (від «Великого будівництва» до закупівель для армії) не просто підривають довіру. Вони буквально вбивають бажання повертатися.
Людина, яка в Польщі, Німеччині чи Чехії отримує стабільну зарплату, соціальний захист і відчуття, що її не обкрадатимуть на кожному кроці, має бути або великим патріотом, або великим оптимістом, щоб кинути все і їхати «будувати Україну» разом із тими, хто цю Україну десятиліттями розкрадав.
Якщо влада справді хоче повернення людей, то має починати не з розширення паспортних столів за кордоном, а з радикальних змін усередині:
- Жорстке покарання корупціонерів (реальне, а не показове);
- Гарантії безпеки для чоловіків;
- Створення робочих місць з нормальними зарплатами;
- Відновлення справедливості в країні.
Поки цього немає — всі розмови про повернення 8 мільйонів залишаться черговим медійним міхуром.
Українці за кордоном не дурні. Вони чудово бачать різницю між красивими заявами чиновників і реальним станом речей у рідній країні. І поки держава не почне лікувати свої найглибші виразки, більшість із них залишиться там, де зараз почувається в безпеці.
Гарні слова про повернення — це дешево. Довіра і нормальне життя — дорого. І саме цього в України наразі в дефіциті.