У розпал повномасштабної війни, коли кожен день забирає життя найкращих, внутрішній фронт не просто тріщить — він розколюється по живому. Не від ворожих дронів, а від цинічного свавілля власної влади, яка замість розумної мобілізації обрала шлях «бусіфікації» — грубого, силового полювання на людей. Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець у ексклюзивному інтерв’ю Новини.LIVE б’є на сполох: якщо так продовжувати, українське суспільство остаточно перетвориться на «суд Лінча», де розлючений натовп сам почне вершити «справедливість». І влада, яка закриває очі на системні порушення, несе за це пряму відповідальність.
Влада любить говорити про «європейські стандарти» та «правову державу», але на практиці дозволила ТЦК та СП перетворитися на каральні загони. «Бусіфікація» — це не випадкові перегини, а системна практика, яку толерують згори. Викрадення людей просто з вулиць, силове затягування в бус, тижневе утримання в приміщеннях ТЦК без статусу місць несвободи, відбирання телефонів і повна ізоляція від зовнішнього світу. Це не мобілізація — це державне викрадення громадян у воєнний час.
Лубінець говорить прямо: приміщення ТЦК дедалі частіше стають «місцями несвободи». Люди потрапляють туди без протоколів, без адвокатів, іноді з поламаними ребрами. Кричущі історії — мобілізація важкохворих (з ВІЛ, гепатитом, психічними розладами), батьків-одинаків, 59-річних, непридатних. Хабарі сягають 10 тисяч доларів «за вихід з буса». А влада? Замість жорсткої реакції — мовчання або чергові «перевірки», які ні до чого не призводять.
Це не просто помилки виконавців. Це політика, за яку відповідає вища ланка влади. Міністерство оборони, Генштаб, Офіс Президента — всі, хто мав би давно зупинити цей безлад, але продовжує робити вигляд, що «все під контролем». Результат передбачуваний: кількість скарг на ТЦК зросла у 333 рази порівняно з 2022 роком. Майже 12 тисяч звернень. І це лише вершина айсберга.
Коли держава системно ігнорує порушення прав, люди перестають вірити в інституції. І тоді на сцену виходить натовп. Скандали у Львові, де сила застосовується проти жінок, напади на представників ТЦК, відео «самосудів» у соцмережах — це не випадковість. Це прямий наслідок політики, яка перетворила мобілізацію на інструмент залякування.
«Українське суспільство перетворюється на суд Лінча, — попереджає Лубінець. — У умовах війни це неприпустимо. Ми не можемо дозволити, щоб фронт тримався, а тил розколювався». Влада, яка дозволяє «бусіфікацію», фактично підриває моральний дух нації. Замість єдності — взаємна ненависть. Замість довіри — підозра, що держава воює не з росіянами, а зі своїми громадянами.
Особливо цинічно це виглядає на тлі того, що ротація на передовій часто залишається на папері (471 день без заміни в деяких підрозділах), а «паличкова система» продовжує калічити долі. Влада вимагає від людей віддавати все, але сама не хоче забезпечити елементарну законність і справедливість.
Лубінець пропонує конкретні кроки, які влада ігнорує вже занадто довго:
- Повна відмова від примусової «бусіфікації». ТЦК не мають права силоміць затримувати, утримувати чи вилучати речі. Це має бути закріплено жорстко і виконуватися.
- Кадрова чистка і цифризація. Нові люди в ТЦК, прозорі ВЛК, електронні реєстри замість «полювання».
- Реальна відповідальність. Не чергові «доручення», а кримінальні справи, відсторонення, публічні покарання. Уже відкрито понад 30 справ — цього замало.
- Захист прав усередині системи — камери, адвокати, оскарження без репресій.
- Справедливість для родин військових, полонених і загиблих.
Без цих змін «бусіфікація» продовжить руйнувати суспільство зсередини. Влада має нарешті зрозуміти: війна — не виправдання для беззаконня. Навпаки, в умовах війни законність і повага до людини — це зброя не менш важлива, ніж дрони чи артилерія.
Дмитро Лубінець, щодня занурений у тисячі людських трагедій, говорить те, про що багато хто думає, але боїться сказати вголос. Влада, яка толерує «бусіфікацію» та системні порушення, грає на руку ворогу. Вона сама провокує розкол, який може стати фатальним.
Українці готові терпіти тягарі війни заради Перемоги. Але вони не готові терпіти, коли держава поводиться з ними як з ворогами. Час припиняти імітацію реформ і переходити до жорстких, системних змін. Інакше «суд Лінча» перестане бути метафорою, а суспільний розкол — ціною, яку ми заплатимо за бездіяльність влади.